Ми гідно тримались – на позитиві та з упевненістю в перемозі.

Перший виклик ми отримали вже о 4:30 ранку 24-го лютого. Їздили на прикордонну територію. Були одними серед перших. Наступними днями почалися обстріли міста, стало гаряче. Кожен новий робочий день приносив поранення різного ступеня тяжкості і постійне відчуття небезпеки.

Могло бути до 10 викликів за добу, і всі вони були важкими фізично й емоційно. Ми виїжджали на виклик і не знали, буде приліт по нас чи ні.

Артилерія працювала постійно. А якось біля будинку, де я жив, скинули бомбу. Там була воронка завглибшки метрів сім, і це – за 50 метрів від мого будинку.

Серце стискалося, словами не передати. Я жив у хронічній напрузі, аж доки не евакуював сім’ю. Потім почав працювати по три доби на зміні, викликів більшало й більшало.

Всі запам’ятовуються, але найтяжче – це травмовані діти. Невинні, які прожили ще так мало і опинилися у пеклі війни. Після мінометного обстрілу ми забирали дитину. У неї був відкритий перелом стегна, закритий перелом другої ноги, геморагічний шок. Переді мною досі її сіре від пилу й пороху обличчя і ці очі, які дивляться на тебе. Емоційно дуже важко.

Та ніхто не скаржився, не панікував. У нас дуже круті люди в Чернігові. Мої медики на швидкій, дівчата по 20-25 років, без води, без продуктів, але завжди були на позитиві. Волонтери могли віддати останні кошти, щоб накупити нам медикаментів. Була у них хоч 1 000 гривень, хоч більше – їздили, купували ліки, розвозили по будинках, куди ми просили. Неймовірні люди.

Минуло достатньо часу, і ми згадуємо здебільшого приємні моменти. Так, готували їжу на вогні, нас обстрілювали, було страшно. Але все це забувається. У пам’яті залишається, як допомагали одне одному, відволікали, посміхалися, трималися.