Так, був і страх, і стрес. Адже це все було для нас уперше.

Життя всієї країни змінилося за один день. І наше відділення не оминула ця участь. Пологові та реанімаційні зали у нас розташовані на верхніх поверхах. Під час ракетних та авіаційних ударів це було небезпечно. Мали максимально убезпечити пацієнток при пологах, під час реанімації складних діток. Звісно, був і страх, і паніка, і переживання за країну, але мусили швидко перелаштувати свою роботу.

Але з першими повітряними тривогами довелося діяти за обставинами. Перебували у коридорах, за двома стінами разом із мамами й дітьми. Захищали їх від вибухової хвилі, осколків. А коли загроза наблизилася, і почали бомбити об’єкти інфраструктури, ТЕЦ поблизу, і, здавалося, що ми в епіцентрі обстрілу – спускалися у підвальне приміщення.

Та з першими такими «спусками» нас спіткала думка, що це може бути ще небезпечніше для наших новонароджених. Були дітки, які важили 900, 1 000, 1 100, 1 400, 1 600 грамів. Ці п’ятеро крихіток потребували штучної вентиляції легень, спеціальної апаратури, яку було неможливо спустити у підвал.

Нам доводилося тимчасово переводити дітей на ручні респіратори дихальної підтримки. І кожне повернення у відділення супроводжувалося погіршенням стану дітей. Ми зрозуміли, що загроза для новонароджених була і з неба, і у підвалі. І нам, медикам, довелося вирішувати, яка з них сильніша.

Затулили вікна фанерою, мішками з піском. Там перебували всі породіллі з новонародженими. «Реанімаційні» дітки лишались у відділенні, але були зібрані та готові до евакуації у будь-який момент. Речі складені, сумки з медикаментами та їжею стояли поруч.

У медиків теж були зібрані тривожні наплічники. Ми працювали у режимі підвищеної готовності, 24/7. Посилили чергові зміни медичними сестрами та лікарями. Постійно думали, як оптимізувати процеси, щоб завжди був вихід із ситуації у позитивний бік. Так ми прожили до середини березня.

Вирішила, що буду діяти за ситуацією, допомагати, чим зможу. Вдячна всім, хто лишився, хто не покинув лікарні. Всі ми тоді розуміли, хто наш спільний ворог, хто друг. Ніколи наш народ не був таким єдиним, як тоді.

Першого березня волонтери привезли і подарували нам гіацинти в горщиках. Навколо сніг, а ми – з квітами. Це було так приємно, так позитивно. З’явилася думка, що все це обов’язково закінчиться нашою перемогою. Так і буде.