Лікарка-анестезіологиня Ірпінського пологового будинку в смт Ворзель.
Вагітних жінок везли до нас. Робили кесареві розтини, приймали пологи. І все це – під постійними обстрілами. Робиш анестезію на операції – все тремтить. Кожного разу боялися, що зараз нас всіх накриє. А потім вулицями поїхали V-танки. Дивишся і думаєш: «А якщо розверне пушку?» Від пологового тоді нічого б не лишилось.
Лікарі спали в одязі на перших-ліпших ліжках, бо падали від утоми. Жінки з немовлятами тіснилися на матрацах, у коридорах, укутані, мов ті орлиці. Та ніхто не панікував, ніхто не вчиняв істерик.
Низький уклін місцевому населенню, допомагали нам. Хлопці достали купу ліків, приносили курей, консерви. Пам’ятаю, хтось приніс відро теплого курячого бульйону. Уявляєте? Зварили десь. А місцевий лікар щовечора стежками ходив додому. Курочок годував і варив гарячий суп чи кашу. Ми в ординаторській під світлом ліхтариків вечеряли, чай пили – а він нам їжу приносив.
Третього березня почали привозити поранених цивільних. Окупанти просто відстрелювали мирних, як мішені... Хлопець із кульовим у хребет. Чоловік із легеневою кровотечею. Хіба у нас були хірурги для таких операцій? Але допомогу потрібно надавати. Оперували наші акушери-гінекологи. Потім знайшли ще двох місцевих хірургів, вдалося їх привезти. Ми давали наркоз, знеболювали, переливали, робили все, що могли.
Реанімували, запустили, перев’язали. А далі? Треба рятувати ногу від гангрени, а ми заблоковані. Або приїхала машина з білими пов’язками і написом «ДЕТИ». А там 11-річна дівчинка на задньому сидінні без тями, прострелена голова. Це був жах. Усі плакали, така вона гарненька. Надали їй допомогу, рану закрили, і вона за два дні прийшла до тями. Усіх впізнала, заговорила. Ми були щасливі.
Того дня до нас заїхали окупанти. Вийшли з автоматами. Я думала – все. А дівчата наші не витримали. Почали кричати: «А дівчинку маленьку за що? Це що, військовий об’єкт?» Вони розвернулися і поїхали. Всі перехрестилися, бо думали, що то кінець.
Завідувачка пологового, як матір, про всіх піклувалася, заспокоювала. Два чоловіки, які були на партнерських пологах із жінками, нам і підлогу мили, і воду носили, у всьому допомагали. Ми жили як одна велика родина.
Директор лікарні, Антон Довгопол, весь час намагався з Бучі прорватися до нас. Два рази йому це вдалося. Привозив ліки, продукти, воду. А на третій раз окупанти його не випустили. У нас тоді закінчувалася їжа, дизпалива для генератора лишалося на добу, тяжкі поранені потребували евакуації. І 8-го березня сталося диво!
А за кермом – наш директор. Не знаю, чого це йому коштувало, але ми були вражені. Це був подвиг. Тоді ми забрали з машини їжу, смаколики, воду, а туди завантажили тяжких хворих: ту дівчинку і хлопців із пораненням хребта і стегна.
Дев’ятого березня вдалося евакуюватися і решті. Спочатку зеленим коридором забрали жінок із дітьми. Останньою машиною їхали ми, медики. Як добирались, я вже не пам’ятаю, бо і стріляли, і бомбили, і огородами їхали. У мене ще довго перед очима стояли ті картинки. Та у квітні ми повернулись у пологовий. Відмили, почистили, налагодили роботу..
