Зранку 24-го лютого я вже виїхала на перший виклик до постраждалих від вторгнення.

У селі Дніпровське близько п’ятої ранку ми забирали п’ятьох поранених, яких обстріляв ворожий безпілотник. Моя зміна тоді закінчилася. Я йшла вулицею, а навколо була паніка: сідали у машини, роз’їжджалися, їхали, тікали. А я йшла з роботи. Так почалася для Чернігова війна.

Якщо раніше виклики до нас надходили на планшети, то у березні ми почали працювати з раціями. Виїжджали на мінно-вибухові травми, осколкові поранення. Працювали, хто скільки міг. Я – добу через добу, мій фельдшер – три через одну. Три доби працював, одну відпочивав. Нас лишилось небагато, але підтримували одне одного, намагалися жартувати. На роботі було легше все це перенести, ніж удома.

Пам’ятаю складний виклик. Чоловік на околиці міста потрапив під обстріл. Снаряд поцілив у машину і травмував йому хребет. Його паралізувало нижче пояса, а машина застрягла між деревом і парканом. Не чекаючи рятувальників, ми з перехожими виштовхували машину, витягали його звідти, а потім швиденько везли у лікарню. Бо дуже близько були прильоти, могло і нас там накрити.

Також везли літнього чоловіка, який постраждав від снаряду біля власного під’їзду. Зачепило стегнову артерію, була сильна кровотеча. До нашого приїзду вона вже сама припинилася. Швидко забрали його, бачили, що чоловік вже помирав – вен не було видно, шоковий стан, але його вдалося врятувати.

Навіть не так. Ми бачили більше, ніж бачив інтернет, бо руйнувань було більше. За тією обстріляною новобудовою, яку побачив увесь світ, був ще повністю зруйнований панельний будинок. Ми першими приїхали туди після вибуху. Люди бігли з усіх сторін. Хто сам міг іти, кого приносили. Болісно було дивитись, що обстрілюють житлові райони. Помирають невинні люди.

Емоційно мені було дуже важко, гостро це переживала. Але попри всі ці жахливі ситуації, на роботі мені було легше, ніж удома. Бо поруч були колеги, такі самі, як і я. Десь посміємося, десь виручимо одне одного – так і вистояли. Я рятувала людей, а мене рятували люди.